Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир — один із найдавніших і найшанованіших духовних центрів Києва. Його головний храм, Михайлівський Золотоверхий собор, був споруджений у 1108–1113 роках київським князем Святополком Ізяславичем, онуком Великого київського князя Ярослава Мудрого. Первісно це був хрестово-купольний шестистовпний храм із одним золотим куполом, оздоблений мозаїками та фресками. Монастир з ХІІ століття став домівкою мощам Великомучениці Варвари (Санти Барбари) та слугував усипальницею князів Ізяславичів, а з часом став одним із найбільших і найвпливовіших монастирських комплексів давнього Києва.
Упродовж століть монастир неодноразово зазнавав руйнувань та перебудов — від монгольської навали до пожеж і воєн. У XVI–XVIII століттях його активно відбудовували, формуючи ансамбль келій, трапезних церков та дзвіницю, а сам собор набув семикупольного вигляду. Найбільшою трагедією стала 1930-ті роки, коли радянська влада ухвалила рішення про повне знесення собору для створення урядового центру. Унікальні мозаїки та фрески були зняті й вивезені до музеїв СРСР та Європи, а більшу частину комплексу знищено у 1934–1936 роках.
Відродження святині розпочалося вже у незалежній Україні. У 1997–1998 роках собор та дзвіницю відтворили в первісних обрисах, використавши історичні дослідження й археологічні матеріали. У 1998 році Михайлівський Золотоверхий урочисто освятили, і відтоді він знову став діючим монастирем та кафедральним храмом Православної церкви України. Сьогодні комплекс включає богословську академію, музеї, келії та резиденцію митрополита, а повернуті Україні фрагменти XII-столітніх фресок нагадують про давню славу і драматичну долю цієї святині.